ще одна історія, що відбулась зі мною в ранньому підлітковому віці. Цей опис кілька років тому готував на залік в універ, а сьогодні знайшов:
Як ми з батьком рій знімали
Корисні властивості меду – річ загальновідома. Також, мабуть, усі знають – для того аби отримати мед – потрібні бджоли. Про те, що мед роблять не люди на кондитерській фабриці, а бджоли у вулику, я дізнався ще в ранньому дитинстві, коли в нашому садку вперше з'явився вулик. Я вже не пам'ятаю скільки мені тоді було, але знаю точно, що ця спроба мого батька приручити бджіл виявилась невдалою. Та будучи людиною наполегливою, він не обмежився однією спробою і вже невдовзі в садку знову загули бджоли. Бджолинне господарство розросталось, поступово претворившись на велику пасіку, де тато працює переважно сам, а коли треба перенести вулик чи медогонку, на допомогу йому приходять сусіди. Мої ж стосунки з медоносами не склались. Вони не люблять мене, а я панічно боюсь їх. Навіть, розуміючи, що страх безпідставний, не можу з собою нічого вдіяти і коли до мене наближається бджола – відкриваю у собі здатність розвивати спринтерську швидкість, тікаючи куди очі бачать. Знаючи про цю мою фобію, батько просив мене допомогти на пасіці тільки вечорами, коли бджоли вже не літають і я без остраху можу зайти до саду. В інший час доби – користі від мене там мало. Але одного спекотного літнього дня сталось те, що не могло мені приснитись навіть у найжахливішому сні...
Бджоли, крім того, що збирають нектар у лісі чи полі, іноді ще утворюють рої. І бажаючи жити самостійно – дружно тікають з вулика. Після чого на пошуки місця для нового гнізда відправляється кілька бджіл-розвідників, а інші чекають, згуртувавшись десь на дереві, як правило там, де їх найважче дістати. Так сталось і того дня.
Рої на нашій пасіці виходили не вперше, тільки раніше батько або міг впоратись із ними сам, або на підмогу поспішав хтось із сусідів. Шанси, що знадобиться моя допомога були мізерними. Але в той день теорія ймовірності була явно не на моєму боці – рій обрав найвищу гілку, а допомогти, як виявилось, крім мене нікому. Спершу я намагався відмовитись і пробував, якщо не знайти, то принаймні придумати причину, чому я не можу йти на пасіку, але, крім страху, виправдання не було. «Ройові бджоли не жалять» – сказав батько простягаючи мені захисного капелюха. Його слова не принесли бажаного заспокійливого ефекту, адже, крім «ройових», там літають й цілком звичайні, а ці вже здатні на все. Поки моя уява малювала в голові страшні картини, тато продовжував мене переконувати, пояснюючи, що в нього мало часу, та й рій скоро втече і буде втрачений. Можливо, якби в цей момент він знав, що на нас чекає, то, без тіні сумніву, відпустив би його на волю, але в нас все ще було попереду і не маючи жодного шансу уникнути небажаної роботи, я вдягнув капелюх й пішов слідом за батьком в садок, де на місці дізнався, що повинен робити. Знаряддя, яке батько вже не вперше використовував для зняття роїв було доволі просте. Воно складалось з двох довгих жердин, до кінця однієї з них був прив'язаний кошик, а іншої – металевий гак. Жердина з гаком зачіплялась за гілку на якій сидів рій і використовувалась для того, щоб одним різким рухом скинути всіх бджіл з гілки у кошик, а далі вже все залежало від того, як швидко бджоли з кошика опиняться в закритому ящику. Найскладніше батько брав на себе, моїм завданням було зробити той різкий рух, після якого всі медоноси зваляться в кошик. Коли сумнівів, що я все зрозумів не залишилось, ми стали до роботи. Тремтячими руками я взявся за кінець жердини, що вже висіла на потрібній гілці. Інстинкт самозбереження брав своє і я поглядом окинув паркан, шукаючи місце де його найлегше перестрибнути. Тим часом тато вже підніс жердину з кошиком до бджолиної бороди на дереві і за його командою я щосили потягнув за свою. «Сильніше» – почув я у відповідь і піднявши очі в гору побачив, що рій досі там де і був. Наступна спроба теж не увінчалась успіхом і поміж гудіння бджіл знову почулось слово «сильніше». Без сумніву, якби, окрім здатності розрізняти кольори, бджоли були наділені ще й почуттям гумору, то звалились би з гілки зо сміху, дивлячись на мене, коли я двічі, після того, як смикав за жердину випускав її з рук і не встигаючи добігти до наміченої точки втечі через паркан чув батькове «сильніше». На третій раз я зібрав усі свої сили, додав до них залишки мужності від попередніх двох спроб і різким рухом скинув усіх бджіл з гіляки, тільки не в кошик, як було передбачено сценарієм, а татові на ноги. Зробивши свою справу я, забувши про все, кинувся тікати. Навіть якби на цей раз він щось і кричав мені у слід, то це навряд чи б мене зупинило. Перестрибнувши через паркан, я пробіг ще кілька метрів, після чого зупинився, поглянув на садок і, побачивши батька, що танцює серед хмари бджіл – зрозумів, що накоїв. Як розповів пізніше батько, за ці кілька секунд, він отримав більше тридцяти укусів, і це тільки в ноги, а рій того дня, якщо мене не підводить пам'ять, все-таки утік.
Останні повідомлення