Невигадані історії

Автор fediv, Листопад 14, 2012, 17:51:56

Попередня тема - Наступна тема

fediv

Вирішив почати тему, де кожен бажаючий учасник форуму міг би розказати щось цікаве і НЕВИГАДАНЕ, яке було з ним, а не прочитане з Інтернету. Якщо тема буде нецікавою і заглохне, то ADMIN її видалить, невелика біда.
Просто хочу розказати про невеличку зустріч.
Досить давно я підробляю ввечері телеремонтом, коли є вільний час. Переглядуючи свої записи, наткнувся на візит в невелику і деже тісну квартиру, було це в 2002 році. Клієнтка, струнка приємна жінка, не забула пояснити мені, що вони тут тимчасово, поки йде ремонт в їхній власній квартирі, а вони просто не захотіли жити серед будівництва і кошмару. Поки я ремонтував їхній відеомагнітофон і теревенив з тою жінкою, вона мені розказала, що відеомагнітофон їм потрібен по ділу, а не для розваги, що сама вона - колишня спортсменка-гімнастка, і її дочка - також переспективна гімнастка. Це не треба було підтверджувати, бо в цей час її дочка, на вигляд - старшокласниця, сиділа на коврі в позі "шпагат" і читала якусь книгу, або підручник, час від часу роблячи помітки на листку паперу. Я поцікавився в дівчини, які її спортивні успіхи, вона сказала, що входить в збірну України по художній гімнастиці, а сидить в "шпагаті", щоб не тратити час, і робити розтяжку.
Я сказав, що мені потрібно обов'язково з нею зфотографуватись, або хоч взяти автограф, бо колись вона стане світовою чемпіонкою, а я буду хвалитись, що, мовляв, я з нею знайомий, і маю автограф. Дівчина пообіцяла, що моє прохання стати чемпіонкою обов'язково виконає.
Вже покидаючи їх після ремонту відеомагнітофона, я запитав дівчину, як її звати, дівчина сказала, щоо її звати Аня Безсонова.
І чому я, дурний, не взяв автограф ?
  •  

pavlo_r

Ну, а я можу додати сюди, що раніше ніколи не відповідав на дзвінки з невідомих номерів. Звичка прийшла з роботи, де клієнти люблять подзвонити "напряму" в обхід диспетчерів. Іноді це "напряму" відбувається в 23-й годині або і пізніше, тому всі відсутні в тел. книзі номери мною часто ігноруються і зараз. Але в той день (не пам'ятаю точно коли) я чекав на важливий дзвінок в особистій справі і коли повернувшись в кімнату побачив пропущений з невідомого номера, то вирішив, що це телефонувала людина по справі і передзвонив. Ніхто не відповів. Я написав СМС-ку типу: "Ви мені дзвонили, але я не чув дзвінка" і т.д. Я вже не пам'ятаю, що прийшло мені у відповідь, оскільки довгий час не надавав цьому ніякого значення, але сталося в загальному таке: Того дня староста однієї з груп одного з рівненських університетів (якщо їх там є кілька, я не знаю) обдзвонювала одногрупників в рамках навчального процесу і набираючи черговий номер якимось чином потрапила до мене. Це все обернулося в нетривалу СМС-переписку, ледь не річне спілкування по телефону, потім, з перших днів 2010 року в майже щотижневі мої поїздки в Рівне і на кінець у весілля в жовтні 2010-го. Історія триває, тому ...
  •  

fediv

І чому я цю історію забув ?
Був рік приблизно 1980-1982. В Києві тоді на площі Космонавтів працював дуже дивний магазин, називався він "Учтехприбор". Великі, просторі прилавки, дуже багато товару на прилавках, біля прилавків стоять продавщиці, але в цьому дуже великому магазині ЗОВСІМ НЕМА ПОКУПЦІВ.
ЇХ НЕМА.
А чому ? Магазин називаєтьмя "Учтехприбор". Вам потрібен велетенський транспортир ? А здоровенний циркуль, який малює крейдою, вам потрібен ? Не потрібен ? От бачите ! В цьому магазині продавалось шкільне приладдя, яке потрібне в школі, і більше ніде. Іноді представники якого-небудь районо приїжджали хто зна звідки, і оптом купували ці предмети по безналу. В цьому магазині можна було купити як за готівку, так і за безготівковий рахунок.
АЛЕ ІСТОРІЯ ЩЕ НЕ ПОЧАЛАСЬ.
Якось в магазин завезли неймовірну кількість глобусів Місяця. Школам стільки глобусів не потрібно, але про глобуси пронюхали радіолюбителі. Ну, тоді люди любили читати книги, а дехто навіть читав книгу М.М. Ефруссі про конструювання акустичних систем.
Коли я через кілька днів добіг до магазину, глобуси вже закінчувались. Прийшлось пояснити, що я працюю в КПІ, і навчальні посібники типу "глобус Місяця" мені буже потрібні. Продавщиця винесла мені з підсобки два глобуси, а потім підійшла до мене з кількома подругами і вони почали розпитувати, чому якісь мужчини, як подурілі, купують глобуси Місяця, і кожен бере ПАРНУ КІЛЬКІСТЬ, або 2, або 4, або навіть 6.
Я не став робити з цього секрет, і розказав, але здивування продавщиць від цього лише збільшилось.
Більше ніколи глобусів Місяця в магазин не завозили. А тепер в цьому приміщенні на площі Космонавтів знаходиться продуктовий супермаркет. І немає на площі колишнього стихійного радіоринку, тепер цей організований і трохи дикий радіоринок знаходиться на вулиці Ушинського. Дехто і досі називає його КОСМОДРОМ.
А глобуси Місяця не пропали, вони і досі працюють.
Ось вони.
  •  

iskostya

А из чего они сделаны, какой материал?
  •  

fediv

Сам глобус - товста, міцна пластмаса, навіть час її не бере. Стінки всередині обклеєні поролоном, і динамік 10ГД36.
В конструкцію входить колишня підставка для фруктів і решітка для батареї опалення.
  •  

Ігор

Вирішив і я написати про дати народження родичів і не тільки дати.
8 травня буде День нароження в хрищеного, в його сина, який мені є двоюрідним братом, а також в його дівчини.

І про них це ще не все. Виявляється дівчина мого двоюрідного брата мені троюрідна сестра по батькові, він мені двоюрідний брат по матері. :)

Згадав ще одну історію, в мене на полі є город, на який я в серпні 2004 поїхав косити бур'ян, щоб копати картоплю. Ввечері коли я їхав до дому мене зупинили дві дівчини. Я з ними познайомився, десь із годинку поспілкувався і розійшлися. Телефонів у нас тоді ще не було, щоб обмінятися номерами. Подумав зв'язок вже втратився. Пройшло три роки, весною 2007 я по телефону познайомився з дівчиною з Рокитного. Вона мене витягнула на дискотеку і сказала, що познайомить мене ще з однією дівчиною, хотя ми вже знайомі. Я її не міг пригадати.
Прийшов на дискотеку, вона мені представляє іншу дівчину. Та запитує: пам'ятаєш ти їхав на велосипеді з радіом і ми познайомились?! Я згадав :) вона зустрічалася з братом дівчини, яка мене витягнула на дискотеку. Провели ми обох дівчат, хотя останню довелося дуже далеко проводити :)
Пройшло два тижні, я на тому самому городі, що на полі сажу картоплю, і на сусідньому полі садять брат із сестрою. Коли прийшов їх батько, він про щось почав говорити з моєю мамою, і вона підійшла до мене і почала говорити зі мною, тільки я її спочатку не впізнав, тому що вона ті рази була накрашена.
Виявилося що ми взагалі сусіди. Хотя після того я її знову більше не бачив.
  •  

pavlo_r

Є професії про представників яких кажуть, що інтелект і розум їм не потрібні так як вони не передбачені службовою інструкцією. Часто ця думка хибна, але все ж є люди які її підтверджують. Ця історія трапилася через деякий час після мого переїзду зі Львова в Жовкву. Передувало їй те, що я кілька місяців не міг заплатити за електрику, бо в касі не бачили нарахувань, а коли знайшов час розібратись в чому справа представники РЕМу сказали прийти до них. Та про це трохи згодом. Я не єдиний, хто їздить з Жовкви у Львів на роботу і не єдиний такий на нашій фірмі - кілька моїх співробітників теж так роблять. Того дня у нас на роботі на кілька хвилин піднялась тема про Ніколу Тесла, вірніше про його внесок в науку і винаходи. Це була навіть не суперечка, а так - легенька дискусія, про яку згодом всі забули. Але вечором, коли всі хто на Жовкву поверталися додому до нас в авто підсів один чоловік, представник однієї із згаданих професій. Я його знав погано, але багато чув про нього від колег. Живе він в селі неподалік Жовкви і як мені доводилось чути знає все про всіх у селі і цікавиться лише тим, що в тому селі відбувається. Одним словом типова пліткарка тільки в чоловічому тілі. Отож мені треба в РЕМ. Жовкву на той час я знав погано, до переїзду був в місті лише двічі і тому попросив показати мені де ж той РЕМ знаходиться. Знаходиться він, до слова при в'їзді з львівського напрямку і як мабуть в кожних районних електромережах чудовим орієнтиром на нього є невисока металева вежа.
- Он там де вишка - показав мені знайомий і продовжив - Вишка Тесли. Ти знаєш хто такий Тесла? - звернувся він вже до того самого попутника.
- Який Тесла? - вирвавшись з власних роздумів про щось перепитав той.
- Ну той, що вежу побудував
- Ні. Не знаю
- Не знаєш? Не знаєш хто такий Микола Тесла (ім'я очевидно було адаптоване спеціально)?
- Ну так не знаю. Він хіба в нашому селі живе?
Ага живе і РЕМівські вежі проектує))))
А електрики, до слова, так і не змогли мені пояснити чому не було нарахувань, але вручили квитанцію аж на 35 гривень.
  •  

pavlo_r

ще одна історія, що відбулась зі мною в ранньому підлітковому віці. Цей опис кілька років тому готував на залік в універ, а сьогодні знайшов:
Як ми з батьком рій знімали
Корисні властивості меду – річ загальновідома. Також, мабуть, усі знають – для того аби отримати мед – потрібні бджоли. Про те, що мед роблять не люди на кондитерській фабриці, а бджоли у вулику, я дізнався  ще в ранньому дитинстві, коли в нашому садку вперше з'явився вулик. Я вже не пам'ятаю скільки мені тоді було, але  знаю точно, що ця спроба мого батька приручити бджіл виявилась невдалою. Та будучи людиною наполегливою, він не обмежився однією спробою і вже невдовзі в садку знову загули бджоли. Бджолинне господарство розросталось, поступово претворившись на велику пасіку, де тато працює переважно сам, а коли треба перенести вулик чи медогонку, на допомогу йому приходять сусіди. Мої ж стосунки з медоносами не склались. Вони не люблять мене, а я панічно боюсь їх. Навіть, розуміючи, що страх безпідставний,  не можу з собою нічого вдіяти і коли до мене наближається бджола – відкриваю  у собі здатність розвивати спринтерську швидкість, тікаючи куди очі бачать. Знаючи про цю мою фобію, батько просив мене допомогти на пасіці тільки вечорами, коли бджоли вже не літають і я без остраху можу зайти до саду. В інший час    доби – користі  від мене там мало.  Але одного спекотного літнього дня сталось те, що не могло мені приснитись навіть у найжахливішому сні...
   Бджоли, крім того, що збирають нектар у лісі чи полі, іноді ще утворюють рої. І бажаючи жити самостійно – дружно тікають з вулика. Після чого на пошуки місця для нового гнізда відправляється кілька                  бджіл-розвідників, а інші чекають,  згуртувавшись десь на дереві, як правило там, де їх найважче дістати. Так сталось і того дня.
Рої на нашій пасіці виходили не вперше, тільки раніше батько або міг впоратись із ними сам, або на підмогу поспішав хтось із сусідів. Шанси, що знадобиться моя допомога були мізерними. Але в той день теорія ймовірності була явно не на моєму боці – рій обрав найвищу гілку, а допомогти, як виявилось, крім мене нікому. Спершу я намагався відмовитись і пробував, якщо не знайти, то принаймні придумати причину, чому я не можу йти на пасіку, але, крім страху, виправдання не було. «Ройові бджоли не жалять» – сказав  батько простягаючи мені захисного капелюха. Його слова не принесли бажаного заспокійливого ефекту, адже, крім «ройових», там літають й цілком звичайні, а ці вже здатні на все. Поки моя уява малювала в голові страшні картини, тато продовжував мене переконувати, пояснюючи, що в нього мало часу, та й рій скоро втече і буде втрачений. Можливо, якби в цей момент він знав, що на нас чекає, то, без тіні сумніву, відпустив би його на волю, але в нас все ще було попереду і не маючи жодного шансу уникнути небажаної роботи, я вдягнув капелюх й пішов слідом за батьком в садок, де на місці  дізнався, що повинен робити. Знаряддя, яке батько вже не вперше  використовував для зняття роїв було доволі просте. Воно складалось з двох довгих жердин, до кінця однієї з них був прив'язаний кошик, а іншої – металевий гак. Жердина з гаком зачіплялась за гілку на якій сидів рій і використовувалась для того, щоб одним різким рухом скинути всіх бджіл з гілки у кошик, а далі вже все залежало від того, як швидко бджоли з кошика опиняться в закритому ящику.  Найскладніше батько брав на себе, моїм завданням було зробити той різкий рух, після якого всі медоноси зваляться в кошик. Коли сумнівів, що я все зрозумів не залишилось, ми стали до роботи. Тремтячими руками я взявся за кінець жердини, що вже висіла на потрібній гілці. Інстинкт самозбереження брав своє і я поглядом окинув паркан, шукаючи місце де його найлегше перестрибнути. Тим часом тато вже підніс жердину з кошиком до бджолиної бороди на дереві і за його командою я щосили потягнув за свою.    «Сильніше» – почув  я у відповідь і піднявши очі в гору побачив,  що рій досі там де і був. Наступна спроба теж не увінчалась успіхом і поміж гудіння бджіл знову почулось слово «сильніше». Без сумніву, якби, окрім здатності розрізняти кольори, бджоли були наділені ще й почуттям гумору, то звалились би з гілки зо сміху, дивлячись на мене, коли я двічі, після того, як смикав за жердину випускав її з рук і не встигаючи добігти до наміченої точки втечі через паркан чув батькове «сильніше». На третій раз я зібрав усі свої сили, додав до них залишки мужності від попередніх двох спроб і різким рухом скинув усіх бджіл з гіляки, тільки не в кошик, як було передбачено сценарієм, а татові на ноги. Зробивши свою справу я, забувши про все, кинувся тікати. Навіть якби на цей раз він щось і кричав мені у слід, то це навряд чи б мене зупинило.  Перестрибнувши через паркан, я пробіг ще кілька метрів, після чого зупинився, поглянув на садок і, побачивши батька, що танцює серед хмари бджіл – зрозумів, що накоїв. Як розповів пізніше батько, за ці кілька секунд, він отримав більше тридцяти укусів, і це тільки в ноги, а рій того дня, якщо мене не підводить пам'ять, все-таки утік.
  •  

Ігор

А мій брат в дитинстві мабуть не боявся бджіл. Одного разу сусід перевіряв вулики, брат чомусь пішов до нього в одних трусах, і розмовляв з дядьком з пів години. Як не дивно, але його бджоли навіть і не тронули.
  •  

pavlo_r

Так прикол в тому, що вони як правило і не рухають, якщо не чіпати їх. Не люблять, правда різких запахів (парфуми, горілка, кінський піт) і деяких звуків, наприклад звуку який видає коса, коли косить траву. Та все одно це моя чи не найбільша фобія. Знаю, що страх перебільшений та тим не менш дуже сильно боюсь бджіл, хоч і виріс поруч з ними.
  •  

AlexFM

В апреле 2003 встречал отца в Москве, он прилетел из Китая. Говорил, что  жил и работал в маленькой деревеньке Джаушань - всего 1,5 миллиона жителей. Но не в этом суть. В центре Москвы есть главное здание Генштаба. Вот выходит он уже оттуда, идем в банкомат и тут отец встречает человека, лицо которого мне знакомо, но я его не знаю. Далее диалог развивается по следующему сценарию:

-О! Привет-привет! Сколько лет сколько зим!
-Дарова! Давно не виделись.
-Как сам, как жена?
-Да вот, сын уже подрос, приехали меня встречать из Китая, а сам то как?
-А я с дальнего востока, здесь проездом.
-Ты сейчас все там-же, в Севастополе?
-Та не, мать умерла и я в Николаеве там и осел.
-А мы тоже в Николаеве живем. Надо будет пересечься, ведь уже лет 12 не виделись.
-Ну записывай адрес: проспект Мира...
-И мы на Мира живем
-Ага, дом 17-тый, квартира 187
-И мы в 17-том, только в 132 - это 4-тый подъезд
-О-па, а я в 7-мом...

Вот какие бывают эти 10-подъездные многоквартирники... Можно 12 лет не пересекаться, а встретиться и попить пива в Москве...
  •  

ass1995

  •  

ass1995

Сегодня в 10:50 минут я наконец-то добрался домой.  :-)
  •  

ass1995

В общем, дело было так.

Ехал я вчера на 25ке на экзамен и с экзамена. Утром в 6:30 выехал я с конечной остановки в Ильичёвске (на Героев Сталинграда). Снег уже тогда шёл. Дороги были не расчищены, но как-то доехал до Одессы. Вместо 50 минут как всегда, ехал ровно 1 час. Назад я выехал в 11:30 уже с конечной остановки в Одессе (возле ЖД-вокзала). Тогда уже мело конкретно, но за 35 минут как-то преодолели Одессу и выехали на скоростную трассу "Одесса-Ильичёвск" (от Маршала Жукова и до ЖД-переезда в Бурлачьей Балке).

Сразу после поворота начала твориться какая-то хренотень. Сначала мы почему-то остановились и постояли минуты 3. Потом мы начали ехать, но ехали очень медленно, а остановились возле Мизикевича. Дальше мы несколько раз рывками проезжали по 15-20 метров. Водила даже заглушил автобус. После чего полностью остановились. Через 20 минут мы попытались поехать, но автобус буксовал. Вышел почти весь мужской контингент автобуса его толкать - он поехал. Проехал 20 метров и остановился, потому что дальше было некуда ехать. Обе полосы были заблокированы застрявшими в сугробах автомобилями. Это было уже около 14:50.

Дальше нас замело до такой степени, что без наличия автомобилей определить тот факт, что мы находимся на автомобильной трассе, было нельзя. Всё было в сугробах, да ещё и видимость была около 15-20 метров. Позвонили в МЧС, нам сказали «Ждите». Ждали мы их, ждали, а они никак не приезжали. Трасса эта находится в Овидиопольском районе, и к Одессе и Ильичёвску никаким боком не пляшет. Часть людей начали уходить и идти дальше пешком. Трое человек за 4 часа дошли до паромной переправы в Бурлачьей Балке, там был открыт палаточный городок, где каждый, кто застрял на дороге, мог согреться. Ещё двое человек за три часа дошли до Маршала Жукова. Ещё трое человек куда-то вышли, прошли 200 метров и вернулись назад в автобус. Также к нам часто приходили на 5-10 минут согреться водители, чьи машины закидало снегом и кто решился пешком добраться до Одессы (ближайшего крупного населённого пункта).

Потом стемнело. Кто-то из пассажиров, одессит, ехал на работу в Ильичёвский рыбпорт и захватил с собой еды. Он взял эту еду и поделился со всем автобусом. Как-то поели чуть -чуть. Дальше все пытались уснуть, половина пассажиров реально уснула. У водилы ещё осталось чуть-чуть соляры, периодически он заводил двигатель, чтобы прогреть салон. Экономный водила. У остальных автобусах топливо закончилось ещё днём. И вот в 23:30 к нам в двери постучались долгожданные работники МЧС и направили нас к одной заправке в 800 метрах от нас. Несколько людей, в том числе и я, пошли туда. Там чуть-чуть поели, попили чаёк. Я пошёл назад в автобус и лёг спать.

В 3:45 к нам в автобус пришли какие-то волонтёры, которые раздавали чай тем, кто ночевал в машинах: смотрели в машины, где были люди, и предлагали тёплый чай. Всю ночь водила раз в 2 часа прогревал автобус, но к утру температура воздуха упала и от этого прогрева почти не осталось никакой пользы. Где-то в 6:30 я проснулся и опять пошёл на заправку, где я был в полночь. Там уже собралась целая коалиция людей, пассажиров моего автобуса, кто хотел пойти пешком в Ильичёвск. Это был единственный реальный на то время способ попасть домой, так как все 25ки были жёстко заметены снегом или были заблокированы другими заметёнными автомобилями. К 8:00 мы собрались с силами и отправились в путь за 35 минут мы прошли участок от автозаправки до поворота возле Сухого Лимана. Это был участок, который не был прочищен вообще. Дальше нам было легче, так как там ночью дорогу прочистили и освободили от автомобилей, хоть и далеко не от всех.

Дальше мы больше часа чесали до Бурлачьей Балки. А там нам по пути ехало два джипа на Ильичёвск, которые нас подобрали и привезли аж в Ильичёвск. Водила джипа, где сидел я, рассказывал, что он вчера тоже попал в пробку, когда ехал с Одессы в Ильичёвск. Он пытался добраться через Сухой Лиман, но там он окончательно загрузнул в снегу. Говорит, что вся эта каша обычно заваривается благодаря всего лишь одному водителю-идиоту.

И вправду, когда мы уже ехали в машине и проезжали возле фур рядом с паромной переправой, то увидели уникальную картину. Дорога там была до такой степени закидана, а машин там было только много, что трактор делал объездную дорожку через поле рядом с обычной дорогой. Так вот, когда трактор проделывал эту дорожку, ровнял её, нашёлся какой-то идиот-водитель автобуса, у которого пукан бомбил как можно быстрее проехать, пофиг, что дорога ещё не до конца сделана. Так вот, он выскочил и застярл. Хорошо, что там рядом был трактор и он его быстро вытащил. А не было бы его, да ещё был бы снег, то было бы очень весело.

Или ещё один пример. Впереди нашего автобуса стоял закиданным в снегу «Жигуль»  с прицепом. Какой идиот будет что-то перевозить в такую погоду? - Только идиот!

Вот так вот.
  •  

admin

ну ты загнул про скоростную трассу)))
  •